На подвір’ї почулися тихі голоси. Вікно осяялося червоним світлом і за кілька секунд у двері постукали.
Степанич підвівся з ліжка і сиплим голосом крикнув:
— Кого там принесло?
— Свои. Открывай, — почувся голос за дверима.
— Ах ти ж Господі…, — пробурчав Степанич, відкинув стару стьобану ковдру і встав із ліжка. Накинув вицвілий ватник. Вдягнув калоші й накульгуючи на ліву ногу підійшов до дверей.
— Валєрка? Ти чи хто? Опять машина?, — запитав він, підійшовши до дверей. Смикнув ручку на себе. Двері відчинилися і в очі вдарило червоне світло ліхтаря.
— Руки поднял над головой. Быстро, — почув він голос.
Степанич підняв одну руку, а другою прикрив очі.
— Шо ж ти в очі свєтіш, зараза, — сказав він, відвертаючись від світла ліхтаря.
— Кто тебя старого знает. Шмальнешь еще с ружья, — відповів голос.
— Та какое ружье. Откуда… Ніколи нє било, — відповів Степанич.
Поруч із ґанком почувся шерех. Степанич повернув голову і побачив дуло автомата, спрямоване на нього.
Ліхтар клацнув і згас. У світлі місяця він побачив перед собою кремезного чоловіка у військовій формі з білою літерою «Z» на чорному шевроні. Широкі вилиці, шрам на лівій щоці та холодний погляд.
— Собака где? В доме?, — кремезний кивнув на собачу будку біля похиленого сараю.
— Здохла, — Степанич почав вдивлятися в темряву і побачив ще кілька людей біля сараю.
— Кто в доме?, — запитав кремезний.
— Нікого.
Коренастий піднявся на ґанок. Однією рукою міцно взяв Степанича за комір ватника, а іншою приставив пістолет до чола.
— А бабка?
— Та трі года как помєрла.
— Точно никого в доме?
— Нікого, — зковтнув Степанич.
— Чечен, Черный. Проверить дом, — скомандував він, — Череп остаешься тут.
Двоє військових забігли в будинок. Через кілька хвилин Чорний виглянув на вулицю:
— Чисто.
— Топай внутрь. Только веди себя спокойно и без нервов. И будешь жить. Понял?
— Понял.
— Ну вот и молодец.
Кремезний увійшов до хати, пройшовся кімнатою, заглянув на маленьку кухоньку. Потім сів на стілець, поклав автомат на коліна і закурив.
Чечен залишився біля дверей. Чорний став позаду Степанича, направивши дуло автомата йому в спину.
— Валерка это кто?, — запитав кремезний примружившись глянувши на нього.
— Волонтьор. Прівозіт продукти, воду, тютюн, лєкарства, — відповів Степанич.
— Рыжий такой? На белом фургоне?, — запитав кремезний.
— Дда…, — відповів запнувшись і Степанич і побілішав, — Закурить можна?
— Кури. Ти ж у себе вдома. Пока еще, — єхидно усміхнувся кремезний.
— Балакаєш українською?, — Степанич узяв зі столу цигарки й закурив.
— Та нет. Помню какие-то слова. Мне ваша хохляцкая мова чужая.
Кремезний засунув руку в нагрудну кишеню, дістав цигарки і теж закурив.
— Говорю ж. Свой я. Моя историческая родина. Бабка моя из Запорожья была. В пятидесятых депортировали в Омск.
— Ну раз с Омска значіт не мєстний, — Степанич глянув на кремезного, — Да і свої на родіну с війной не пріходят.
Кремезний різко розмахнувся і вдарив Степанича рукояткою пістолета.
Голова Степанича смикнулася вбік, а з розбитого носа, на калоші, стали капати червоні краплі крові.
— А как не приходить если вы, падлы, тут фашизм развели. Бандеровские сволочи. Вот и пришел, чтоб родину свою, историческую, от вас мразей очистить, — прошипів кремезний.
— Лютый… Ты это… Он нам нужен же. Не грохни его, — сказав Чорний кремезному.
— Да не помрет, — відповів Лютий, — это хрен еще и нас переживет.
Степанич зняв зі спинки стільця рушник і притиснув до розбитого носа.
— Кароче, дед. Расклад такой. Нам нужно за реку. Там где комбинат. Дорогу знаешь?, — запитав Лютий.
— Ну…
— Покажешь дорогу? Мудило ты старый.
— Там же…, — запнувся Степанич, — там не можна пройті. Там блок пости на мосту…
— А вот нам туда и нужно, — усміхнувся кремезний.
— Та как же… Там тількі через мост. Нету другого путі, — відповів Степанич.
— А вот рыжий твой волонтер сказал, что есть брод. Но где именно — сказать не успел. На наших картах он не отмечен.
— Давно там не ходив… Нє помню дорогі, — відповів Степанич.
— Дед… Проведешь нас туда — будет тебе и лекарства и жратва. И паспорт. Лично похлопочу. Слово офицера. А не проведешь — сожгу вместе с домом, — Лютий докурив. Зім’яв пальцями бичок і кинув на підлогу.
У хаті повисла тиша.
Степанич дістав із пачки ще одну сигарету. Знову підкурив. Подивився на Лютого. Потім на Бороду, що стояв біля дверей, і відповів:
— Пройті можно. Через поле. За старим кладбіщєм. Але великій крюк робити прійдьотся. Це только вночі. Днєм нєльзя — побачать. Там всьо поле як на ладоні, — відповів Степанич.
— Ну пошли, — відкинувся на стільці кремезний,
— Зараз?
— Вчера, — Лютий встав з-за столу, — И давай без всякой хуёты, дед. С живого шкуру спущу. Понял?
— Понял, — відповів Степанич.
Вони вийшли за село, перетнули яр, обійшли маленький ставок і рушили в бік старого кладовища.
Прохолодний весняний вітер тріпав бороду Степанича і намагався зірвати з його голови шапку. Він ішов повільно й обережно, намагаючись не спіткнутися об каміння, що траплялося на вузькій стежці. За три метри позаду нього йшов Лютий і решта групи.
— Эй! Дед! А ну стоять, — почув раптом Степанич голос за спиною.
Він зупинився і повернувся.
Лютий підійшов до нього і сказав:
— Слушай мы уже около часа идем. Я что-то не вижу тут никакого кладбища. Ты не заблудился Чингачгук херов?
— Нє. Ми до старого ідьом. То, шо до революції било. Вот ето поле пройдем і там кладбіщє. Там лєвєє уходім. Вдоль рєчкі хвилин сорок… І будєм около броду, — махнув рукою в бік річки Степанич.
— Смотри мне. Я с тебя глаз не спускаю, — відповів Лютий.
Степанич сплюнув згустки крові на землю і рушив далі. Раптом почулося клацання. Степанич зупинився, повернув голову і, дивлячись в очі Лютому, сказав:
— Ну вот вам і кладбіщє, синкі…
Пролунав вибух. Його підкинуло вгору, потім він упав на землю, захрипів і через кілька секунд затих.
Знову клацання. Вибух.
— Чечен!, — закричав Чорний.
— Стоять на месте всем!, — скомандував Лютий.
— Это пиздец… Лютый… Твою мать! Этот старый хрен на минное поле нас завел!!!, — закричав Чорний.
— Не двигаться!, — прокричав знову Лютий.
— Давай назад, Лютый!, — прокричав Чорний.
— Куда назад? Этот пидор старый ходил туда-сюда зигзагами, — крикнув йому у відповідь Лютий.
— Он тут шел. Я видел. Давай сюда!, — крикнув Чорний. Він почав відходити назад, намагаючись іти точно по стежці.
Знову клацання. Вибух. Чорного відкинуло вбік. Він упав на землю і нестямно заволав.
— Бля. Та тут кругом мины! Мы тут все здохнем!, — заістерив Череп.
— Давай к нему. Перетяни и заткни ему рот чтоб не орал, — наказав Лютий Черепу.
— Я не пойду… Там мины, — відповів Череп.
— Выполнять, бегом!, — Лютий зняв автомат із запобіжника і направив у бік Черепа.
Череп зняв рюкзак і кинув його перед собою. Нічого. Він акуратно підняв рюкзак і кинув знову перед собою. За кілька хвилин він дістався до Чорного. Нахилився, став на коліно і почав зривати турнікет із розвантаження Чорного.
— Давай быстрее. Сука. Быстрее. Я сейчас стеку, — кричав Чорний. Він почав трясти Черепа за руку. Втративши рівновагу, Череп хитнувся, шукаючи опори. І не знайшовши її в повітрі, він, немов у відчаї, опустився на землю,
спершись рукою.
Клацання. Вибух…
Лютий відсахнувся. У вухах задзвеніло. Перед очима все розпливлося, як у тумані. Він провів рукою по обличчю і відчув, як пальці ковзають по чомусь мокрому. Кров… Він скинув рюкзак зі спини.
Клацання. Вибух.
Він відчув, як вибухова хвиля кинула його на землю, а в спину впилися десятки осколків, залишаючи смертельні рани…
Через кілька хвилин пил осів. Українська ніч, заколисана пеленою зірок, стала наповнюватися трелями цвіркунів і мерехтінням світлячків.
З-за хмар вийшов яскравий Місяць, розливаючи своє холодне світло по всій окрузі. У його світлі рідкісні дерева виглядали як вартові ночі, тихі свідки того, що відбувається. Їхні тіні, звиваючись по землі, грали у свою власну гру, то танучи в темряві, то знову вимальовуючись під світлом Місяця. Нічний вітер, ледь відчутний, ніжно пестив траву і грався з опалим листям дерев.
